Одного разу хлопчик Дениско гуляв зі своїми друзями на дитячому майданчику. Вони як завжди весело гралися всі разом. Спочатку діти грали “в п’ятнашки”, потім в “козаків-розбійників”, а потім втомилися і присіли поговорити. Балакали вони, балакали, раптом на коліна найменшій дівчинці Маші прямо з неба впав маленький сріблястий ключик. Всі підняли голову догори і побачили величезного красивого метелика, який пролетів і сховався у гілках дерева.
– Ух ти! – Діти навперебій стали вихоплювати його один у одного.
– Можливо він чарівний?
– А що ним можна відкрити?
– А де замок?
Великий красивий метелик сидів на акації. У нього були великі ажурні крильця з червоними і жовтими цятками, синіми і рожевими смужками, а по краю кожного крила спалахували золоті іскорки. Він подивився, як Маша акуратно поклала ключик в кишеньку, задоволено поворушив вусиками і, змахнувши крильцями, полетів.
Денису дуже захотілося мати точно такий же ключик.
– Маш, віддай мені ключик, – почав канючити він.
– Не віддам, – відповіла Маша.
– Ну, навіщо він тобі? – Не вгавав Денис.
– А тобі навіщо? – Не здавалася Маша.
– Мені він дуже сподобався – відповів Денис.
– Мені теж, – не поступалася Маша. – Він упав мені на коліна, значить, ключик мій!
Так вони довго-довго сперечалися, ледве не посварилися, але Катя запропонувала пограти в м’ячик, і вони забули про ключик.
Сонце піднялося високо-високо, стало жарко, і діти зняли курточки. Коли Денис поклав на лавку свою куртку, то побачив, що поруч лежить Машина кофточка, в кишені якої поблискує ключик. Денис озирнувся, чи не бачить хто, схопив ключик і сховав у своїй кишені. Діти нічого не помітили. Денис дуже боявся, що Маша згадає про свою знахідку і почне з’ясовувати, куди ж зник її красивий ключик. Але маленька Маша загралася і зовсім забула про нього.
Увечері, коли Маша лягала спати, у вікно її кімнати хтось тихенько постукав. Спочатку вона злякалася і з головою сховалася під ковдру, але потім їй стало цікаво, хто ж це там стукає, і вона обережно визирнула. За вікном сидів чудовий метелик. Його строкаті крильця виблискували і переливалися у світлі місяця, червоні і жовті цятки світилися в темряві, мов ліхтарики, а на кінчиках вусиків спалахували дві золоті зірочки.
– Ой, – зраділа Маша і підбігла до вікна. Метелик влетів у кватирку і опустився на Машин пальчик, акуратно склавши красиві крильця. У кімнаті відразу стало ясно.
– Здрастуй, Маша! – Мелодійним голоском сказав метелик.
– Здрастуйте, – ввічливо відповіла Маша.
Вона була вихованою дівчинкою. Але їй було так цікаво, чому метелик вміє розмовляти, що вона не витримала і сказала:
– А розмовляючих метеликів не буває! Ти чарівний метелик?
– Мене звуть Ліонелла, я фея лісових квітів! – Відповів метелик.
– Ой, я ще ніколи не бачила справжніх фей, – зраділа Маша. – А що ти робиш у місті?
– У моїй чарівній країні трапилася страшна біда! На нашій квітковій галявині жив Срібний струмок. Він був дуже-дуже гарний і добрий. Срібний струмок напував нас водою, вмивав пелюстки квітів, поливав нашу землю. Ми всі були веселі і щасливі. Але одного разу, коли сонце як завжди освітило нашу країну своїм золотим світлом, ми побачили, що Срібний струмок зник. Квіти почали в’янути, коріння дерев засихали, листя з кущів облітали, трава жовтіла. Наша смарагдово-зелена країна стала чорною і порожньою. Якщо я не знайду Срібний струмок, то ніколи вже не зацвітуть у нас квіти, не заспівають птахи, трохи зашумить трава.
– А як же ти його знайдеш? – Засмутилася Маша.
– Уже багато років я літаю по світу. Одного разу, в темному-темному лісі я зустріла стару мудру сову. Коли я розповіла їй свою сумну історію, вона сказала мені, що Срібний струмок викрала зла чаклунка Гразелла, стара і страшна повелителька бурь. Вона живе в старому чорному лісі, на багнистому острові, посеред чорного болота. Гразелла терпіти не може квіти, тому і вкрала у нас Срібний струмок, щоб наша Квіткова країна зів’яла. Гразелла сховала його в своєму чорному підземному палаці, в глибокій темниці. На дверях темниці висить величезний страшний замок, відкрити який можна тільки чарівним ключем. Ключ цей Гразелла заховала в Крижаний скелі за Холодним морем на далекій Півночі.
Багато довгих днів і ночей добиралася фея Ліонелла до крижаної скелі. Коли її крильця зовсім втомилися, вона зустріла диких гусей і розповіла їм свою сумну історію.
– Залізь в мій пух, – сказав ватажок зграї. – Там тобі буде тепло і зручно. Ми віднесемо тебе на берег Холодного моря. Так Ліонелла і зробила. Гуси долетіли з нею до самого Холодного моря.
– Ну от, – сказав ватажок. – Далі нам не можна. Але тобі можуть допомогти король Холодного моря, Білий ведмідь.
– Спасибі вам, гуси! – Помахала крильцями Ліонелла і полетіла до Білого ведмедя. Квіткова фея розповіла йому про біду, яка трапилася в її країні.
– Забирайся до мене на спину, та закутайся в хутро, я відвезу тебе до пінгвінів, вони часто бувають у Крижаний скелі, – відповів їй Білий ведмідь.
Ліонелла послухалася його і закуталась в хутро на теплій ведмежій спині. Багато днів і ночей йшов Білий ведмідь по берегу Холодного моря. Нарешті, одного разу вранці він сказав:
– Ось, добра фея, дивись, там на крижині пінгвіни, вони допоможуть тобі.
– Спасибі тобі, Білий ведмідь, – крикнула Ліонелла і поспішила до пінгвінів.
Пінгвіни дуже здивувалися, вони ніколи в житті не бачили метеликів. Коли Ліонелла розповіла їм свою сумну історію, найголовніший пінгвін сказав:
– Звичайно, ми знаємо цю скелю. Забирайся до мене в хутро, поки твої крильця зовсім не замерзли, я віднесу тебе туди.
Цілий день йшов пінгвін по величезній крижині. Нарешті, далеко попереду показалася висока крижана скеля. Здалеку вона була схожа на горбату бабу з палицею. Біла брила льоду була припорошена снігом, а в глибині її виблискував чарівний ключик:
– Ось він, ось він! – Зраділа Ліонелла. – Скоро я звільню Срібний струмок, і моя країна знову розквітне і стане ще прекраснішою!
Вона дістала чарівну паличку, змахнула нею і заспівала своє заклинання: Солобелла. Молобелла, Карічікі, Муріпікі! Лілія, ромашка, волошка і кашка, конюшина і мімоза, піон і троянда, Трава-лобода, Місяць і зірка, Сонця промінчик. Дайте мені ключик!
Крижана скеля тріснула, постояла мить, а потім розсипались на мільйон крихітних крижинок. Фея підняла чарівний ключик, який впав до її ніг і поспішила додому: на пінгвіні, на Білому ведмеді, на дикому гусаку вона поспішала в свою країну.
Але зла чаклунка дізналася про те, що Ліонелла забрала ключик і змінила заклинання. Тепер, щоб ключик зміг відкрити темницю, в якій мучився Срібний струмок, маленька дівчинка повинна була взяти цей ключик в праву руку і при світлі місяця вимовити чарівне заклинання. Ліонеллі розповів про це теплий Південний вітер, який випадково почув розмову слуг Гразелли.
Квіткова фея якраз летіла в цей час над Машиним містом. Вона побачила красиву дівчинку з червоними бантиками і вирішила попросити її про допомогу. Ліонелла скинули ключик дівчинці прямо на коліна, дочекалася, поки Машенька його заховає, і полетіла.
Коли Маша почула цю чарівну історію, вона дуже зраділа, що може врятувати цілу чарівну країну.
– Я зараз, крикнула вона феї і почала шукати в кишеньці ключик. Але ключика там не було.
– Який жах, – розплакалася дівчинка. – Через мене загине Квіткова країна.
– Ти не винна, – сумно відповіла Ліонелла. – Це я повинна була не спускати очей з ключика, але я так втомилася від довгої подорожі, що вирішила трохи відпочити. Напевно, це Гразелла вкрала ключик. Я бачила кілька разів чорного метелика, який леті слідом за мною. Напевно, це вона. Не переживай, я що-небудь придумаю, – сказала Ліонелла.
Вранці Маша вийшла у двір сумна-пресумна.
– Ти чого така сумна? – Запитала Катя. Денис зрозумів, що це через ключик, почервонів, але нічого не сказав. Гарний ключик лежав у нього вдома в коробочці з іншими скарбами. Там було справжнє збільшувальне скло, компас, старі зламані годинник і наклейка з машинкою.
Коли Маша розповіла дітям про Квіткову країну, Денис схопився за голову і закричав:
– Це я винен! Що я наробив! Пробачте мене! Клич швидше Квіткову фею. Я ж не знав, я думав, що це просто красивий ключик! – І він побіг додому.
Коли червоний від сорому Денис повернувся, фея вже сиділа на краю пісочниці:
– Ось, – прошепотів Денис, простягаючи Ліонеллі ключик.
– Добре, що ти все зрозумів і повернув його, – сказала фея. – Ніколи не можна брати чуже без дозволу. Те, що тобі здається дрібницею, може виявитися дуже важливим для іншої людини і заподіяти комусь велике горе!
– Я зрозумів, – похнюпився Денис. – Я більше ніколи так не вчиню. Вибачте мене будь ласка!
– Сподіваюся, що ще не пізно, – сказала фея. – Тепер треба дочекатися ночі і вимовити чарівне заклинання. Ходімо, Машенька, нам треба підготуватися.
Як тільки зійшов місяць, Ліонелла дала Маші ключик і веліла повторювати чарівні слова:
Розступися, чорний ліс,
Країно чудес відродись!
Гулі, мулі, парабеллі,
Зняти закляття Гразелли!
Ключик блиснув і убрався в золотий колір.
– Подіяло, – зраділа Ліонелла. – Прощай, Машенька! Спасибі тобі велике. Обов’язково передай Денису, щоб він ніколи більше так не робив, інакше зла Гразелла може знищити мою країну!
– Добре, прощай! – Помахала їй рукою Машенька.
Фея летіла через чорний ліс, над чорним болотом і, нарешті, дісталася до багнистого острова. Ніч ще не закінчилася, і зла Гразелла спала в своєму палаці. Обережно підкралася Ліонелла до темниці, де висихав Срібний струмок, вставила в замок чарівний ключик і прошепотіла:
Тараган-бараган, Вітри, бурі, ураган, Наді мною замріть, Темницю відчиніть!
В ту ж мить темниця відкрилася, і Срібний струмок вирвався на свободу.
– Ліонелла, це ти! Як я радий!
– Скоріше, біжимо, поки не настав ранок, а нто Гразелла прокинеться і нам буде непереливки!
Вони поспішали через ліси, поля і гори, і, нарешті, добігли до Квіткової країни.
Срібний струмок погладив висохлі квіти, і вони підняли свої голівки. Він бризнув на зів’яле листя дерев, і вони стали свіжими і смарагдовими. Струмок пробіг по чорнійї траві, і вона знову піднялася і зазеленіла. Над Квітковою країною задзвеніли пташині голоси, заграло тепле сонечко і запурхали метелики. Під блакитним небом знову зацвів всіма барвами строкатий квітковий килим. Ліонелла оточила свою країну чарівним закляттям, щоб зла чаклунка ніколи більше не змогла вкрасти Срібний струмок.
А хлопчик Дениско з тих пір ніколи більше не брав без дозволу чужі речі. Він назавжди запам’ятав, що навіть звичайна дрібничка, взята без дозволу, може стати причиною великого горя.
