4 СПОСОБА КАК УСАДИТЬ РЕБЕНКА ЗА УРОКИ

— Петя, кончай маяться дурью, пора за уроки садиться.
— Сейчас, я еще немного поиграю…
— Петя, ну что это за игра — бегать за кошкой! — в голосе матери слышится раздражение. — Тебе же не три года, а почти десять!
— Так я бы в компьютер поиграл, — живо откликается вихрастый, конопатый Петя. — Да ты мне не разрешаешь!
— Компьютер — это тебе вредно для глаз! — наставительно говорит мать. — Доктор в поликлинике сказал: не больше получаса в день. И в Интернете я тоже читала…
— А я полчаса! Вот полчаса, и всё! — лукавая Петина мордочка становится по-кошачьи умильной (тесное общение с кошкой явно не проходит даром). — Мамочка, можно?
— Сначала нужно сделать уроки.
— Тогда я еще поиграю…
— Хватит тянуть резину! — уже почти выходит из себя мать. — Так можно опять до вечера проваландаться! Сел, сделал — и занимайся потом чем хочешь! Хоть рисуй, хоть книжку читай, хоть модель собирай, которую папа тебе купил…
— А она не собирается…
— Да ты и не пробовал толком! Начал и бросил, как и всё, что ты делаешь!
— У меня правда не получается! Она сложная, я хочу, чтоб папа мне помог…
— Я, может быть, тоже хочу, чтобы папа мне помог, да где он? Где? — повышает голос мать. — Вот чтобы он вспомнил, что у него есть сын, и тебе сказал наконец по-мужски, что сначала надо дело сделать, а уже потом… Садись за уроки, я тебе сказала!
— Мам, а можно я творожок сначала съем, а потом уже сразу… Что-то есть хочется…
— Уроки! — орет мать. — Ты полтора часа назад обедал! Бери учебники и садись за стол, я тебе сказала! Иначе я не знаю, что с тобой сделаю…
— Сейчас, сейчас, только водички попью… и в туалет схожу…
Спустя час.
— Ну что, ты сделал упражнение? Еще не переписал? Да чего там переписывать, там же восемь строчек всего!.. Почему у тебя опять машинки на столе?! (машинки летят в угол). Сколько раз можно говорить: игра — игрой, а уроки — уроками! Что же мне, над тобой безотлучно стоять, как в первом классе?! Как будто у меня своих дел нет…
— Ага, — кивает Петя. — Ты постой, пожалуй. А какую букву тут вставить?
— Ты сам должен знать! Мы с тобой позавчера полдня правило учили.
— А я забыл.
— А ты вспомни. Или пролистай параграф и в учебнике прочти.
— Ты мне лучше скажи, и всё.
От безмятежности сыновьей физиономии у матери начинают трястись руки. Она сдерживается из последних сил, так как знает, что орать на детей — непедагогично.
Спустя еще час.
— Ты что, ответы в этих примерах с потолка писал?
— Нет, я решал.
— Да как же ты решал, если у тебя пять плюс три получается четыре?!
— А… Это я не заметил…
— А что задача?
— Да я не знаю, как ее решать. Давай вместе.
— А ты вообще пробовал? Или в окно смотрел и с кошкой играл?
— Конечно, пробовал, — с обидой возражает Петя. — Сто раз.
— Покажи листочек, где ты решения писал.
— А я в уме пробовал…
Спустя еще час.

— А что вам по английскому задали? Почему у тебя ничего не записано?
— Ничего не задали.
— Так не бывает. Нас Марья Петровна специально на собрании предупреждала: я даю задание на дом на каждом уроке!
— А в этот раз не задала. Потому что у нее голова болела.
— С чего это вдруг?
— А у нее собака на прогулке сбежала… Беленькая такая… С хвостиком…
— Прекрати мне врать! — визжит мать. — Раз не записал задание, садись и делай подряд все задания к этому уроку!
— Не буду я, нам не задавали!
— Будешь, я сказала!
— Не буду! — Петя швыряет тетрадь, вслед летит учебник. Мать хватает его за плечи и трясет с каким-то почти нечленораздельным злобным бормотанием, в котором угадываются слова: «уроки», «работа», «школа», «дворник» и «твой отец».

Потом оба плачут в разных комнатах. Потом мирятся. На следующий день всё повторяется сначала.

Не хочу учиться
Именно с этой проблемой ко мне приходит почти четверть моих клиентов.
Ребенок уже в младших классах не хочет учиться. Не усадить за уроки. Если все-таки усаживается, все время отвлекается и всё делает тяп-ляп.
Ему вечно ничего не задано. На приготовление уроков тратится страшно много времени, и в результате ребенок не успевает погулять, поиграть, сходить в какой-то кружок, заняться еще чем-нибудь полезным и интересным.

Вот схема, которую я использую в этих случаях.

1. Ищу в медицинской карточке с самого начала, есть ли (была ли) какая-нибудь неврология. Буквы ПЭП, ППЦНС или еще что-нибудь в этом роде.

2. Выясняю у родителей, что у нас с честолюбием. Отдельно — у ребенка (переживает он хоть немного за ошибки и двойки, или ему совершенно все равно) и отдельно — у самих родителей (сколько раз в неделю они рассказывают ребенку, что учеба — это его работа и кем и как он должен стать путем тщательного приготовления уроков).

3. Подробно расспрашиваю, кто и как отвечает за это самое приготовление уроков. (Хотите верьте, хотите нет, но в тех семьях, где все пущено на «самотек», проблем с уроками, как правило, и нет. Хотя, конечно, есть другие.)

4. Как могу, объясняю родителям, что это именно им (и учителям) нужно, чтобы ребенок-младшеклассник готовил уроки. Ему самому это низачем не нужно. Вообще. Он бы поиграл лучше. Взрослая мотивация («Я должен сейчас сделать неинтересное это, чтобы потом, несколько лет спустя…») появляется у детей никак не раньше пятнадцати лет. Детская мотивация («Хочу быть хорошим, чтобы мама / Марья Петровна похвалила») обычно исчерпывает себя к 9–10 годам. Иногда, если ее очень эксплуатируют, — раньше.

Что делать?
Тренируем волю. Если соответствующие неврологические буквы в карточке обнаружились, стало быть, у ребенка собственные волевые механизмы слегка (или даже сильно) ослаблены, и родителю всяко придется над ним некоторое время «зависать» — по показаниям, вроде таблеток. Иногда просто достаточно держать руку у ребятенка на голове, на макушечке — и он в этом положении за двадцать минут все задания (как правило, небольшие) благополучно сделает.

А вот надеяться, что он их все в школе запишет, не стоит ни разу. Поэтому нужно сразу завести альтернативный канал информации. Вы сами знаете, что вашему ребенку задали, — и хорошо.
Но волевые механизмы нужно развивать и тренировать, иначе они так никогда и не заработают. Поэтому регулярно (например, раз в месяц) следует немного «отползать» со словами: «О, сын мой (дочь моя)! Может, ты уже стал так могуч, взросл, умен и т.д., что сможешь сам переписать упражнение? А задания к нему сделаем вместе?.. Сможешь сам встать в школу по будильнику?.. Сможешь решить столбик примеров?». Если не получилось: «Ну что ж, пока недостаточно могуч. Попробуем еще раз через месяц». Если получилось — ура!

Проводим эксперимент. Если тревожных букв в медицинской карточке нет, а ребенок вроде бы честолюбив, можно провести эксперимент. «Отползти» много существеннее, чем описано в предыдущем пункте, и дать ребенку «взвеситься» на весах бытия: «Что могу я сам?». Если нахватает двоек и даже пару раз в школу опоздает — ничего страшного.
Тут что важно? Это эксперимент, не мстительный («Вот я тебе сейчас покажу, что ты без меня!..»), а дружелюбный («А вот давайте посмотрим…»). Ребенка никто ни за что не ругает, но вот малейшие успехи поощряют и закрепляют за ним в пользование: «Отлично, оказывается, мне не надо больше вот тут над тобой стоять! Это была моя ошибка. Но как я рада, что все выяснилось!». Надо помнить: никакие теоретические «договоры» с младшими школьниками не работают, только практика.

Ищем альтернативу. Если нет ни медицинских букв, ни честолюбия (у ребенка), то надо школу пока оставить, учиться как есть и искать ресурс вовне — то, что ребенку интересно и что у него получается. Для каждого что-то такое есть. Если ребенок где-то будет комфортен и успешен, то школе от этих щедрот тоже достанется — от грамотного повышения самооценки все дети становятся чуть ответственнее.

Меняем установки. Если у ребенка есть буквы, а у родителей — честолюбие («дворовая школа — это не для нас, только гимназия с усиленной математикой!»), то ребенка оставляем в покое и работаем с родителями.

Таков тот алгоритм, который обычно предлагаю родителям «Пети» я сама. Но среди наших читателей есть еще и педагоги, и психологи. Может быть, они захотят что-то оспорить или, наоборот, добавить или уточнить? Ведь проблема более чем распространенная, и их опыт наверняка многим пойдет на пользу. Пишите!

ТЕРАПЕВТИЧНА КАЗКА “БРАТ І СЕСТРА”

В одній хорошій сім’ї в гарному будинку жили були хлопчик і дівчинка. Були вони братом і сестрою. Хлопчика звали Ваня, а дівчинку Маша. Ваня був старший за сестричку. Мама завжди казала: “Ви брат і сестра, не сваріться!” Вані іноді здавалося, що мама любить Машу більше, що обіймає її частіше, що цукерка у Маші смачніша.

А Маша теж думала, що мама міцніше цілує Ваню, більше з ним грає і ніколи не сварить його.

Ні, ви не подумайте, і Маша і Ваня часто грали один з одним і навіть ділилися цукерками (коли мама строго дивилася на них). Але Вані іноді дуже хотілося бути у батьків єдиною дитиною. А Маші навіть колись сон приснився, що вона одна донька.

І ось одного разу …

Діти грались в садочку – шукали скарб. І скарб знайшли! Справжнісінький скарб! Хіба таке буває? Ви можете повірити, що прості хлопчик і дівчинка знайшли справжній скарб? Ось і діти не повірили! Але він стояв перед ними – гарна, справжня, старовинна скриня.

– Це я його знайшов – закричав Ваня!

– Я тобі допомагала, значить ми знайшли його разом! – Почала сперечатися Маша.

– Ні, я знайшов!

– Ні разом!

– Я його дістав!

– А я копала!

– А я приніс лопатку, якби не моя лопатка, ми б до нього не докопалися!

– А ти не хотів копати взагалі!

Діти ніяк не могли зупиниться, продовжували кричати один на одного.

Вони не знали що в скрині сидів малесенький шкідливий дідок. Він чекав тисячу років, коли його витягнуть зі скрині і дуже хотів, щоб це були брат з сестрою. Дідок, звали його Скандальчик, оживав тільки тоді, коли біля нього лаялися діти.

І зараз він був сповнений сил:

– Ей, – закричав він – випустіть мене звідси!

Діти примовкли. Але скриньку відкрили.

– Ой, який ти маленький! – Вигукнула Маша.

– Так, я старий нещасний дідок, просидів у скрині тисячу років! Спасибі вам велике, що ви мене витягли!

– Ух ти! Ти вмієш розмовляти? А чудеса ти робити вмієш? – Запитав Ваня.

– Таааак, хочеш машинку?

– Звичайно!

І тут же перед Ванею з’явилася машинка.

– А мені? – запитала Маша.

– А тобі лялька? Підійде?

І у Маші в руках з’явилася гарна лялька!

Дідок попросив залишити його в скрині і не розповідати мамі і татові про нього. Діти прийшли додому.

Мама приготувала смачний обід. Всі стали розсаджуватися за стіл. І знову почалася суперечка.

– Я сиджу поряд з татом! – Казав Ваня.

– Ні! Ти минулого разу сидів з татом, сьогодні буду сидіти я! – Кричала Маша.

Суперечка тривала хвилин 10. Мама вже так втомилася від постійних суперечок, що просто мовчки ставила тарілки на стіл. Нарешті всі розсілися.

– Це мій хліб!

– Ні мій!

– Це моя тарілка, я її взяла першою!

– Ні я!

Маша з Ванею ні на хвилину не переставали лаятися. Коли після обіду вони визирнули в сад, виявилося, що дідок підріс. Обличчя його вже не здавалося таким гарненьким і милим. Він почав скидатися на злих чарівників, яких діти бачили в казках.

– Як дивно, він підріс – здивувався Ваня.

– Так, може він поїв яблук і виріс? Мама завжди каже, що від корисної їжі швидко ростеш. – Міркувала Маша.

Минуло 5 днів. Мама помітила, що діти стали тепер уже і битися. А дідок з кожним днем ​​ріс і ріс. І коли вранці діти вийшли в сад, вони по-справжньому злякалися.

– Ха ха! – Тепер я повний сил! Спасибі вам, Ваня і Маша! Це Ви дали мені можливість вирости! – Сказав їм страшний і жахливий старий. Він був схожий тепер на страшне зубасте чудовисько. На пальцях виросли величезні нігті, зуби стали гострими, вуха великими. Голос був грубий і жахливий. Здавалося, що він зараз схопить діточок.

– Як? – Злякано пробелькотів хлопчик.

– Тільки коли рідні та близькі люди сваряться, тоді я росту. Тепер я можу робити різні погані справи! Ха-ха сміявся він відразливим сміхом.

Діти забігли до будинку і стали думати що ж робити.

– Йдемо розповімо мамі – запропонувала Маша.

– Точно!

Сестра з братом все розповіли мамі. Вона вислухала їх засмучено.

– Що ж нам робити? Мамочка, ми боїмося цього злого старого!

– Ну додому він до нас не зайде – адже ми не лаємося з татом! А щоб він знову став маленьким, я думаю вам треба припинити сваритись?! Як ви думаєте? – Мама дивилася на Ваню з Машею і чекала, що вони скажуть.

– Точно! – Зрадів хлопчик – ми не будемо лаятися і у старого не буде сил рости і робити капості!

– Обіцяю, обіцяю, обіцяю – радісно сказала Маша.

Відтоді діти перестали кричати один на одного, лаятися, разом зібрали пазл, побудували вежу з конструктора. Стали допомагати один одному робити уроки і навіть самі ділилися цукерками і булочками. Спочатку було складно. Хотілося посваритися, нагрубити або накричати. Але дідок починав сміятись, коли діти збиралися посваритися. Відразу згадувалось який він був великий і жахливий. Діти заспокоювалися. Вони так звикли бути друзями, що скоро зовсім забули, чому раніше виникали скандали.

Дідок ставав все меншим і меншим. І одного разу діти знайшли його зовсім малесеньким. Вони сховали його в скриню. І закопали скриню в тому ж місці, де його знайшли.

Мама дуже зраділа. Її улюблені дітки стали справжніми братом і сестрою. Тепер вона знала, що ніхто і ніколи не буде лаятися. У будинку чувся тільки сміх і радісні голоси. І виявилося, що мама любить їх абсолютно однаково сильно, кожного по-своєму! Дуже сильно!

ТИСЯЧА І ОДИН СПОСІБ ПОДРУЖИТИ БРАТІВ І СЕСТЕР

Пропоную поділитися прийомами, які зміцнюють прихильність між сиблінгами (братами і сестрами).

• Давати дітям можливість піклуватися один про одного (не змушувати, а підтримувати ініціативу). Наприклад, якщо одна дитина образила іншу, можна дати певний час, щоб вона спробувала її втішити, а не поспішати самостійно заспокоювати. Кривдник при цьому зрозуміє, що в його силах не тільки зіпсувати атмосферу, але й налагодити її теж.

• Підказувати дітям, як вони можуть один одному допомогти, робити щось разом.

• Не говорити, що ви любите всіх однаково, а підкреслювати індивідуальність і важливість кожної дитини окремо.

• Не давати (часу, солодощів і т.д.) однаково, а кожному по потребі.

• Не порівнювати дітей один з одним! Навіть якщо порівняння здається позитивним для обох, це може підштовхнути їх до подальшої конкуренції. Краще порівнювати кожну дитину з її минулими досягненнями.

• Не можна навішувати ярлики і давати дітям фіксовані ролі в сім’ї. Якщо одну дитину називають “наш танцюрист” або “співак”, то це знецінює цю область розвитку для інших дітей, а сама дитина буде змушена застрягти в цьому званні, навіть якщо захоче поміняти свої інтереси.

• Кожній дитині потрібно намагатися приділяти час наодинці, без інших дітей.

• Якщо обидві дитини вимагають уваги одночасно, потрібно періодично відволікатися і на старшого, навіть якщо молодший зовсім немовля і здається, що його потреби важливіші.

• Не придушувати конфлікти, а визнавати право дітей на негативні почуття один до одного, вчити їх правильно висловлювати свої емоції.

• Намагатись не втручатися і виносити свій вердикт. Іноді достатньо просто вислухати обидві сторони і визнати їх право на злість і образу. Коли вони висловлять свої претензії батькам, їх напруження по відношенню один до одного спадає.

• Озвучувати невисловлені почуття при конфлікті, коли самі діти їх не усвідомлюють.

• Не приймати нічию сторону в конфлікті, так як навіть дитина, яка начебто ініціює агресію, спочатку сама відчуває фрустрацію від неможливості зробити щось по-своєму.

• Нагадувати про позитивні моменти, які нещодавно мали місце, коли одна дитина подбала про іншу, допомогла їй, розсмішила, зробила комплімент.

• Говорити про те, що сім’я – це найголовніше, що брат або сестра завжди будуть поруч, як би вони не сварилися.

• Не забувати, що старші діти теж завжди залишаються дітьми, вони теж маленькі, не можна вимагати від них чогось тільки тому, що вони “вже великі” і повинні терпіти, допомагати, почекати і т.д.

• Не змушувати старших піклуватися про молодших, не ставити їм в обов’язок певні рутинні справи. Якщо дитина хоче допомогти, робить це постійно – це можна приймати і заохочувати. Але вона завжди має мати право передумати і перестати вам допомагати.

• Вибудовувати прихильність відповідно до вікових рівнів, тобто, починати з рівня почуттів, давати дітям торкатися один до одного, вчити їх робити це обережно, не виключати фізичний контакт з немовлятами, навіть якщо вам страшно. При цьому завжди бути поруч. Потім підключати прийоми, які зміцнюють прихильність на наступних рівнях.

• Заздалегідь не давати старшій дитині помилкових надій, що малюк народиться і буде з нею грати, буде її любити. Краще описувати майбутнє якомога реалістичніше, що гратися вони зможуть ще не скоро, а спочатку малюк буде плакати, їсти і спати, часто лежати у мами на ручках.

• Можна влаштовувати “ляльковий спектакль” з молодшою дитиною, навіть, поки вона ще не говорить, вимовляти фрази замість неї, бігати з нею за старшим в наздоганялки, озвучувати, що це ніби вони разом “грають” один з одним.

• Заохочувати інтерес і турботу старшого про молодшого, контролювати і вчити, як це потрібно робити (водити його ручки своїми руками, наприклад), не обмежувати їх контакти в моменти, коли старший щиро хоче зблизитися з молодшим, навіть якщо у нього спочатку погано виходить. Це дуже крихке бажання, яке можна легко зруйнувати заборонами або своєю бурхливою реакцією.

• Не розділяти дітей після народження молодшого, не віддавати старших в садок, няні, бабусям. Чим більше часу діти проводять порізно, тим менше у них можливостей навчитися мирному співіснуванню, пізнати один одного, співналаштуватися.

• Поставити поруч ліжка, щоб вони були фізично ближчими один до одного.

• Давати старшому побути малюком, якщо йому хочеться (дозволяти полежати в дитячому ліжечку, поносити його на ручках, загорнути в пелюшку, допомагати одягатися, годувати з ложечки або з пляшечки і т.д.).

• Видати старшому персональну “ляльку” – ляльку, щоб він міг з нею проробляти ті ж дії, що і мама зі своїм немовлям. Зшити/купити ляльковий слінг, одяг, пожертвувати памперс, пелюшку і т.д.

• Влаштовувати спільні купання, валяння, сидіння на колінах у батьків, носіння в слінгу/на руках двох одночасно, якщо вистачає сил.

• При перегляді фото і відео підкреслювати схожість дітей і відзначати їх індивідуальність в одному і тому ж віці.

• Виділити кожній дитині зону тільки для її речей, не дозволяти іншим дітям брати їх не запитавши у господаря.

• Враховувати індивідуальні інтереси кожної дитини (не вибирати між танцями для доньки і боротьбою для сина і тим більше не віддавати доньку на боротьбу за компанію).

• Організовувати спільні сімейні справи – особливо гарними є походи і поїздки.

• Вибирати з однією дитиною подарунки для інших, заодно можна обговорити, чим вони захоплюються, що люблять.

• Вчити старшого, чим він може зайняти молодшого, щоб спільна гра була продуктивною – видати йому іграшку, навчити нескладним діям в загальній грі, відволікти. Таким чином у молодшого буде менше спокуси влізти на територію старшого і щось йому зіпсувати, викликавши у того невдоволення.

ВЧИМО ДИТИНУ СЛІДКУВАТИ ЗА ЧАСОМ САМОСТІЙНО

Запровадження яких-небудь часових рамок діти  переважно сприймають як щось неприємне і з усіх сил опираються  таким обмеженням. Як уникнути конфлікту в такій ситуації?  Навчити дитину самостійно планувати свій час можна за допомогою пісочного годинника.

Ставимо перед дитиною пісочний годинник, який міряє потрібний нам інтервал часу, і дитина може наочно бачити, як збігає час. Таку наочну демонстрацію часу легко сприйматимуть навіть малята, які ще не орієнтуються в часі за звичайним годинником. Велика перевага пісочного годинника перед звичайним таймером у тому, що це наочно, пізнавально і цікаво для дитини.  Вам знадобляться годинники на 1, 5, 10, 30 хв. Йдеться про звичайні лабораторні годинники, недорогі і практичні в користуванні.

Ось кілька ситуацій, у яких можна використовувати пісочний годинник:

1. Перегляд телевізора (а також мультики або ігри за комп’ютером). Тут треба встановлювати часові рамки з самого малку. Варто відразу домовитися з дитиною, що мультик іде, поки не втече весь пісок з годинника. Вік дитини, коли найлегше цього навчити, – від 2-х до 5-ти років.

2. Ситуації, коли дитина не хоче чогось робити. Наприклад, ви кажете, що час уже йти на прогулянку (їсти, робити домашнє завдання, спати і т. п.), а дитина вередує і не хоче робити, що їй кажуть. Тоді доречно запитати дитину, скільки ще часу їй потрібно. Після того, як вам вдалось домовитися про час (в межах розумного, щоб суттєво не міняти розпорядок дня, можна дати дитині від 5 до 15 хв.), ставите пісочний годинник і дитина сама слідкує за своїм часом.

Застереження: не варто встановлювати часові обмеження, коли йдеться про формування в дитини якогось нового навику. Наприклад, коли дитина вчиться робити щось самостійно: малята –  одягатися, школярі – робити домашнє завдання і т. п. В таких випадках виставлення часових рамок призведе до стресу, і дитина нездатна буде засвоювати нове й закріплювати вивчене. Тому доки ви не переконаєтеся, що дитина добре і самостійно виконує те чи інше завдання, доти «змагання на час» впроваджувати рано і недоцільно.

3. Ситуації очікування. Ви також можете ставити пісочний годинник і для себе в тих ситуаціях, коли дитина вимагає вашої уваги, а ви не можете приділити її просто зараз. Домовтеся з дитиною, що обов’язково приділите їй свій час, але коли пісочок втече. Дитина слідкуватиме за часом, а ви зможете зайнятися своїми справами. Втім, тут є  три обов’язкові умови:

1) час не повинен перевищувати 20-30 хв., щоб дитина могла дочекатися вас без відчуття, що про неї забули;

2) обов’язково (!!!) слід виконувати обіцяне: якщо раптом  ви не вклалися в часові рамки – зробіть перерву у своїх справах і виконайте обіцянку, яку дали дитині. Пам’ятайте, що дітей найкраще навчати власним прикладом.

3) дитина не повинна нудитися: пісочний годинник слугує орієнтиром у часі, але він не повинен бути єдиною забавкою. Запропонуйте дитині цікаве дозвілля протягом того часу, який вона повинна перечекати (іграшки, розмальовки, ілюстровані книжки, конструктори тощо), тоді й час мине «швидше».

4. Ситуації «нудної роботи». Уявімо, що вам треба вмовити дитину зробити необхідну, але не надто цікаву роботу. Першим кроком до заохочення теж може стати пісочний годинник. Наприклад, поскладати свої іграшки чи замести підлогу можна за 15 хв. (час подаю умовно, бо треба враховувати індивідуальні відмінності – але попрактикувавши цю методику, ви зможете самостійно визначити потрібний вашій дитині час). Ставите дитині пісочний годинник, і вона постарається впоратися зі своєю роботою за відведений час. Нагадую, що при цьому, навик уже має бути міцно закріплений (наприклад, школяр уже добре вміє мити посуд, але не хоче цього робити). Після звершення часу, якщо дитина все встигла, обов’язково її похваліть. Якщо ж дитина  не встигає – не біда, в жодному разі не загострюйте увагу на невдачі! Краще додайте дитині трошки часу (наприклад, поставте ще один пісочний годинний, але вже не на 15, а на 5 хв.)  І теж похваліть за виконану роботу.

ЯК ВИХОВАТИ ЩЕДРІСТЬ У ДИТИНИ

ЯК ВИХОВАТИ ЩЕДРІСТЬ У ДИТИНИ АБО ЯК НАВЧИТИ ДІЛИТИСЬ

Дуже часто я чую від мам маленьких дітей історії про те, що їхні діти жадібні, не вміють і не хочуть ділитись іграшками. Справді є період розвитку малечі, а саме від року до 3,5, коли вони не готові нікому давати свої речі. Це зумовлено декількома факторами, по-перше, в такі моменти дитина починає усвідомлювати принцип «приватної власності», тобто дитина починає розуміти що у кожного предмета є власник, і тільки він має право розпоряджатися ним. По-друге, часто діти в такому віці мають досить розмиті межі, а тому розповсюджують своє «Я» на улюблені іграшки, а спробу відібрати в них предмет вони розцінюють як зазіхання на них самих. В такі моменти не треба змушувати дитину віддавати власні речі.

Як реагувати на те, коли дитина не хоче ділитись своїми речами можете прочитати в чітких і зрозумілих рекомендаціях дитячого психолога Ольги Крамаревич.

Насправді ми можемо навчити дітей ділитись! І ключове слово тут – «навчити», оскільки діти егоцентричні по натурі і тому небажання комусь давати свої речі цілком природна якість.

Притримуючись наступних порад ви зможете виховати в дитини БАЖАННЯ ділитись і таку гарну якість як ЩЕДРІСТЬ.

Отже, ще раз наголошую, що мета в нас не змусити дитину поділитись, а стимулювати ЗАХОТІТИ це зробити.

1. Пропонуйте ділитись іграшками. Мова йде не про ситуації, в яких назріває конфлікт, коли інша дитина забирає іграшку, а ваша відстоює! Пропонуйте ділитись просто так, коли діти не сваряться за іграшки, а граються разом. До того ж, якщо ви поясните дитині, що ділитись означає не віддавати річ назавжди, а лише на певний час з її обов’язковим поверненням назад, малеча стане частіше давати свої речі.

2. Навчіть фразам, які висловлюють щедрість. Часто, коли ви просите малечу поділитись, вона банально не знає що і як сказати. Цілком нормально, якщо ви скажете малюкові «Синок, можеш сказати Дмитрику – «Візьми погратися ось цією машинкою, а потім мені віддаси»». Із власного досвіду можу сказати, що цей спосіб досить дієвий.

3. Заохочуйте дитину до самого процесу розподілу. Чи то під час гри, чи то під час обіду чи прогулянки по магазинах допомагайте малюкам чесно, по-справедливому ділити речі, предмети, їжу.

4. Розповідайте про переваги, які отримає той хто ділиться: можливість погратися чужою іграшкою, прихильність дітей внаслідок якої малюка будуть із задоволенням запрошувати до гри і т. д.

5. Поважайте право власності дитини. Тобто завжди питайте дозволу перш ніж користуватись речами малюка, дякуйте. Так дитина навчається поважати свою і чужу власність.

6. Хваліть за прояв щедрості та виявлене бажання ділитись. При цьому обов’язково опишіть, що зробив малюк і до яких наслідків це призвело, наприклад, «Максим тепер щасливий оскільки ти дав йому свій вертоліт», «Тетянка тепер поділиться з тобою своїм м’ячиком»…

7. Навчіться спокійно приймати відмову вашого малюка. Дійсно, дитина має право не давати власні речі і коли вона зрозуміє, що ви цілком нормально до цього ставитесь, в неї не буде потреби постійно всіх переконувати у тому що дана річ дійсно її.

8. Читаючи казки чи переглядаючи телепередачі звертайте увагу дитини на щедрі вчинки та на наслідки відповідної поведінки.

9. І на останок, показуйте власний приклад прояву щедрості. Діліться з подругами, іншими дітьми, рідними так щоб малюк бачив і чув як ви це робите.

У ДИТИНИ ІСТЕРИКА В МАГАЗИНІ?

У ДИТИНИ ІСТЕРИКА В МАГАЗИНІ? ЩО РОБИТИ, ЩОБ НАЗАВЖДИ ПРО ЦЕ ЗАБУТИ?

Спробуйте зрозуміти причини виникнення істерики у вашої дитини. Нам, батькам, треба знати це, оскільки тоді легше сприймаються самі капризи, ми не дратуємось і своєю поведінкою і діями ще більше не роздуваємо дитячу істерику.

Отже, які можуть бути причини:
1. Коли у дитини виникає істерика, одразу треба звернути увагу на фізіологічні моменти – можливо дитині жарко, вона хоче їсти чи пити, втомилась (оскільки ви вже другу годину ходите по магазинам). Якщо вони мають місце, якомога швидше спробуйте виправити ситуацію і усунути фізіологічний дискомфорт.

2. Всі діти егоцентричні по натурі – це значить, що вони нездатні дивитись на все що відбувається навкруги з точки зору інших людей, вони не можуть поставити себе на місце інших. Звичайно це все не тому, що вони не хочуть, а просто банально не можуть в силу особливостей розвитку психіки. Отже, діти не здатні зрозуміти, що може не вистачити грошей на продукти, через те що буде куплена іграшка і будуть вимагати свого, бо вони так ХОЧУТЬ.

3. У маленьких діток ще не розвинене відчуття часу і коли їм відмовляють, то вини думають, що відмова розповсюджується на «взагалі», тобто їм тяжко зрозуміти, що завтра чи ввечері можна буде купити щось (чи з’являться гроші, чи зайдете в магазин, де ви знаєте ця іграшка набагато дешевша).

3. Якщо діти не розуміють слово «Ні», тобто коли малеча не звикла, що їй відмовляють є ризик виникнення істерик не лише в магазині, а і в будь-якому іншому місці. Це тема меж і правил. Дитина перевіряє батьків, вибудовує межі дозволеного. Це окрема тема, на яку будуть окремі рекомендації.

4. Ще одна причина – ваш малюк маніпулює. Він сформував для себе зв’язок «якщо підключу сльози і плач – досягну свого».

Безпосередньо під час приступу істерики треба всім своїм видом показати дитині, що ви:

а) твердо стоїте на своєму;

б) слізьми і плачем дитина не досягне свого;

в) любити свою дитину навіть “таку”.

1. Це означає, що без приниження, фізичного і вербального насилля, криків дати дитині «перебіситись» при цьому СПОКІЙНО! стоячи поряд (можна займатися своїми справами – читати етикетку чи говорити по телефону, але мати дитину в полі зору).

2. Якщо дитина довгий час не може прийти в себе, ви можете сказати, що вам не подобається така її поведінка (а не сама дитина), і якщо вона не припинить, то ви її силою заберете з магазину додому! Важливо попередити, а потім і вчинити так як сказали! Повірте, таке доведеться зробити всього пару разів. Якщо ви робите все правильно істерики ставатимуть менш частими та менш тривалими. Діяти за таким планом інколи заважають почуття сорому, страху – «що подумають інші», «він б’ється головою, який жах, що скажуть інші». Намагайтеся відкинути ці почуття і сконцентруватись на власній дитині.

3. Якщо дитина вас чує, то ви можете сказати, що ви поряд, чекаєте коли дитина заспокоїться і чекаєте, коли зможете її обняти.

4. Якщо дитина більш менш заспокоїлась можна спробувати пояснити причину відмови. Крім того, треба дати можливість дитині зрозуміти, що ви її розумієте. Часто діти думають, що ми просто не знаємо, що вони хочуть, та коли ми скажемо, озвучимо це їм, наприклад, «Назар, я тебе почула і зрозуміла – ти хочеш машину, але в мене є гроші лише на продукти», сприйняти відмову легше.

Важливо попередити прояви істерик в магазині. Як це зробити:

1. Перед тим як йти до магазину обговоріть з малюком, що ви будете купляти, порадьтесь з ним і, якщо дитина доросла – визначте скільки грошей ви витратите. Наприклад, ми з моїм 2-річним сином пишемо списки – я свій, а він свій (звичайно він просто малює, але ним це сприймається як важлива справа!)

2. Якщо ви відчуваєте, що ваша дитина, ще може влаштовувати істерики в магазині, нагадайте їй якої поведінки ви від неї очікуєте безпосередньо перед дверима магазину (не хватати все з поличок без просу, не кричати…)

3. Коли обираєте товар, попросіть дитину знайти необхідний (інколи можна зробити вигляд, що ви не можете щось знайти). Таким чином малеча відчуває відповідальність і свою значимість. Крім того, вона занята і тому нудитись в неї просто немає часу.

4. Якщо в магазині малюк чогось дуже хоче і ви бачите, що істерика “не за горами” – дістаньте олівець з листочком і напишіть в його власному «Списку бажань» і скажіть, що наступний раз (або коли ви вирішите) ви врахуєте його бажання і розрахуєте на це гроші. Таким чином дитина розуміє, що ви почули її і потурбуєтесь про те, що вона хоче. Ще один варіант, як можна вчинити, якщо дитину дуже зацікавила іграшка, яку ви не планували купляти – сказати «Яка гарна річ! Давай ми напишемо листа Дідові Морозу і розкажемо про цю річ – давай роздивимось її якомога краще, щоб описати всі деталі.» Звичайно, другий спосіб працює з молодшими дітьми допоки вони вірять в Діда Мороза.

5. Буває так, що черги біля каси надзвичайно великі і малюк втомлюється стояти. Спробуйте придумати нескладні ігри – порахувати, що купили, визначити, які кольори переважають, перечитати список… варіантів ігор дуже багато, все залежить від вашої фантазії.

6. Не забудьте похвалити свою дитину на виході із супермаркету за гарну поведінку. Звичайно похвала повинна бути описовою. Як це зробити – читайте тут.

Якщо ви будете дотримуватись цих нескладних рекомендацій, то найближчим часом ваш похід до магазину з малечею буде не каторгою, а цікавим та пізнавальним заняттям!